?

Log in

No account? Create an account

Previous Entry | Next Entry

Нарешті взявся за чергову історію. Тільки трохи розслабився, і з кожним днем ставало все важче сісти за «друкарську машинку». Колись би мене це дратувало. Але це ж історія про Індію. Саме ця дивовижна країна навчила мене  жити без метушні та зайвого поспіху.  Індійський музикант та філософ Хазрат Інайят Хан у книзі «Містицизм звуку» писав: «У сучасному світі зростає тенденція нервовості… і з кожним кроком людина все більше втрачає спокій, який був закваскою людської раси».

Отже, для тих хто опанував мистецтво спокою J, ще одна розповідь про незбагненну Індію. Тепер – про нестерпні для європейця індійські потяги та неймовірну дорогу від Бомбею до Рішікешу:

clip_image002

Ми пропихались у загальний вагон. Не було де яблуку впасти. Не те що сидіти, а й стояти просто неможливо. Немов шпроти у банці. Навіть на третіх полицях, схрестивши ноги, сиділи  індуси. Попри наші старання, місця собі ми не знайшли – а їхати більше, ніж 10 години. Раптом один з індусів, піднявся та кудись побіг, і Арун одразу ж втиснув мене на його місце. Я запротестував, виглядало не зовсім порядно, адже навколо діти та жінки. Та в Індії, в таких ситуаціях діють зовсім інші закони - закони джунглів, закони виживання. На мене осудливо ніхто не дивився, хіба з заздрістю. Сам Арун знайшов собі місце на сходинках виходу з вагону.

clip_image002У нашому плацкарті (без бокових полиць) я нарахував 24 людини. Це там, де місця розраховано всього на шістьох. Якась старша жінка втратила свідомість, молода мама поруч годувала немовля, з різних сторін з мобільників лунала всіляка індійська музика, хтось голосно розмовляв по телефону, про сморід та бруд я взагалі мовчу... Температура сягала більше 40 градусів. Потужні вентилятори, що гуділи немов реактивні двигуни, лише обпікали тіло спекою.


clip_image001

Поїзд рушив. Я подумки попрощався з Мумбаї, взяв до рук щоденник і почав писати. Індуси  уважно спостерігали за мною та дивилися що я пишу. Вони кумедно похитували головою, як «болванчики». І я згадав, що цей момент описано в «Шантарамі». Це характерне похитування означає схвалення та приязнь. Мова жестів в Індії – це взагалі окрема тема. Коли індус тягне тебе за мочку вуха, то – це вибачення(каяття). А коли ви торкаєтесь чиїхось ніг – демонструєте повагу. Я навчився похитувати головою так як вони, і тепер цілий вагон посміхається до мене і похитує головами.

Цікавість до мене була неприхованою. До цього важко звикнути. Особливо в замкнутому просторі, коли в тебе постійно втуплені з десяток очей, це відчувається навіть крізь сон.  Така поведінка є типовою для індусів. Навіть зупинившись на вулиці, щоб щось подивитись в планшеті чи когось сфотографувати, відразу стикаєшся з юрбою зацікавлених, які обступають тебе, розглядають, дають поради, навіть намагаються тицяти пальцем в твоєму IPad.

Ось саме зараз так прискіпливо дивиться мені просто в очі якийсь індус, що сидить напроти. Обличчя бандитське, очі «кричать». А мій сусід, що сидить збоку з мішечка дістав трохи тютюну, поклав у долоню, наніс поверх білу пасту та почав її інтенсивно розтирати. Побачивши мою цікавість, поділився зі мною. Він скатуляв кульку та напрацьованим рухом відправив її під верхню губу. У мене так не вийшло, я невміло заштовхав тютюн під губу, який розлізся по усьому роту. Як виявилось, біла речовина, це вапно, яке є провідником нікотину в кров. Суміш доволі агресивна та від незвички викликає опіки слизової. Так вперше я познайомився ще з однією шкідливою звичкою більшості індусів, яку не полишив аж до мого від’їзду додому.

Лише усі якось ледве вмостились, як на одній з зупинок в наше купе через вікно ввалилось ще зо два десятка людей.  А через вікна простяглися десятки  рук – з горішками, манго, чаєм. Це торговці, їх лиць не було видно – лише простягнуті руки.

clip_image002

Хтось в переході почав страшенно кричати  –  це також торговці, які, по тілах на підлозі з величезними кошиками намагалися пройти вагоном. Вони застрягли якраз в нашому купе. Потяг рушив, вони робили відчайдушні люті спроби вибратись хоча б через вікно, але дарма… Їм вдалось вийти лише на наступній зупинці. А один з новоприбулих дістав з кишені гачок, зачепив за верхню поличку і повішав свою величезну торбу просто перед моїм лицем! Так і довелось їхати…

Досить швидко, якимось дивом всі розмістились: хто на підлозі, хто на третіх полицях… І я нарахував у нашому «купе» 40 людей. Ми їхали через джунглі. Зелень сліпила своєю яскравістю. Навколо незабутні краєвиди та вражаюча природа, прекрасні ландшафти – джунглі, болота, ріки, гірські масиви, каньйони.
Вночі спека трохи вщухла. Врешті-решт всі заспокоїлись та почали засинати. Я покликав Аруна і йому таки  вдалося якось прилаштуватись біля мене. Було надзвичайно тісно, Арун сидів лише на половину J Згодом я спробував посидіти на третій полиці, по турецьки, біля двох індусів. Витримав лише кілька годин. Спина зігнута, голова донизу… Тіло почало боліти, а ноги затерпати… Я повернувся назад на своє попереднє місце. Поволі почав звикати до шуму, запаху в вагоні, а індуси – до мене.

Так ми потрапили в Аурангабад. Виходячи з вагону, помітив, що єдине не заґратоване вікно вагону - наше. Це був аварійний вихід. Усі інші вікна в ґратах, щоб на зупинках туди не залазили люди. Але якщо пожежа, фактично всі згоряють живцем.

clip_image001

Авторікша відвіз нас до єдиного в Аурангабаді хостелу. У величезному будинку – окрім наглядача, жодної душі. Вікна не зачиняються, звідти вривається какофонія індійської вулиці, постіль чорного кольору, ніби нею хтось витирав чоботи, підлога душових кабін вкрита густим шаром вікової пилюки. Про туалет мовчу… Але після поїздки індійською залізницею я був щасливий будь-якому притулку. Арун десь загубив гаманець зі всіма своїми грошима, з горя накурився трави та пішов спати. Я солодко розтягнувся на брудних простирадлах та миттєво впав в забуття.

О 5 годині ранку мене розбудив неймовірний шум, п’ять жінок драїли коридори, душову кімнату, туалет, супроводжуючи роботу гучними криками. Таким чином, ми, перші за півроку відвідувачі спровокували прибирання хостелу J Швидко зібрались та поїхали в Еллору, яка знаходиться за 29 км від Аурангабаду..

clip_image002

Вражаюче місце! В базальтовій підковоподібній скелі видовбані та висічені з моноліту десятки печер та храмів, що виникли у VIII ст. н.е., в епоху держави династії Раштракутів, могутність якої порівнювали з могутністю Візантії та Китаю.. Комплекс розтягується на 2 км та складається з 34-х буддиських, індуських та джайніських печер, які конкурують між собою унікальністю, красою та інженерною думкою. В центрі - шедевр архітектури,  гігантський храм Кайлаша, заввишки 30 м, найбільша монолітна будова світу з залами, колонадами, галереями, скульптурою… Для його створення було видовбано та вивезено 400 тисяч тонн базальту. Оцінюють, що в загальній складності було вирубано з схилу пагорба чверть мільйона тонн крихти. При цьому не можна було імпровізувати або помилитись. Я досі під великим враженням від цього унікального храму.

0_9ffb4_91693d9_orig

На весь комплекс ми витратили цілий день, прогулюючись мальовничими схилами, вулканічними пагорбами, через містки, тунелі в скелях, під водоспадами, відвідуючи фактично кожну печеру та крихітні монаші келії, милуючись архітектурою та скульптурами. Якщо будете подорожувати з Мумбаї в Делі, обов’язково сюди завітайте!

clip_image002

(фото з Еллори взято з блогу http://masterok.livejournal.com/467097.html, адже нагадую, що частина моїх фотографій було втраченл, тому поки доводиться користуватися тими, що розміщені на просторах інтернету)

Вертаючись з Еллори, ми їхали машиною. Нас посадили в джип на передні сидіння, а за нами запхалось ще людей 30, в багажнику, на підніжках та даху. Так ми їхали цілу годину і увесь цей час я  поглядав в дзеркала чи ми часом когось не згубили J

А це вже моє фото, зроблене дещо пізніше, але наглядне.

clip_image002

По поверненню вирішили відразу їхати у Рішікеш та як завжди у загальному вагоні. Було трохи часу і ми зайшли в кафе. Втомлений прихилився до стіни. Мені приснився солодкий сон про кохану людину та я поринув в океан тепла та ніжності. Прокинувся від усвідомлення дійсності – я в Індії, в смердючому кафе, навколо лише мухи. А в мені – порожнеча самотності та любові.

clip_image002Ми знову сідали в потяг.  Ще свіжими були враження від останнього знайомства з індійською залізницею і я готувався до найгіршого, але ж не до такого... Я не врахував, що цього разу ми сідаємо на проміжній станції. Вагони потягу, що наближався були усіяні людьми, немов кольоровими гірляндами. Залишалось лише два шляхи - видряпатись на дах чи повиснути на поручнях. Коли поїзд рушив, я, з двома наплічниками – одним великим на спині та меншим спереду, наполовину висів з дверей вагону. Протягом наступної години вдалось протиснутись в тамбур, хоча нас відразу відтіснили до туалету. Сморід страшенний, простояти там наступні 24 години мені зовсім не хотілось.

-          Ми так не зможемо доїхати, - звернувся я до Аруна.
-          Брат, розслабся, іншої можливості немає, - відповів він.
-          Я спробую протиснутись всередину.
-          Тебе поб’ють.

І я спробував… Може, через те, що я іноземець, може, я був надто впевненим, але всі мовчали. І я по людських тілах добрався до середини вагону, там було трохи вільніше, можна було дихати. Арун йшов за мною. Я зупинився в купе, де сиділи суворі індуси в тюрбанах – сікхи. Всім своїм виглядом вони виражали незадоволення. Я кинув наплічник на підлогу посеред купе та всівся на нього і відразу почав ловити на собі зацікавлені погляди. Я вже навіть звик до них. Така ж реакція, як на чорношкірого в електричці «Львів-Самбір» J

clip_image002

Я вже знав – скоро вони будуть «мої». Знову почав усміхатися та похитувати головою, потім ми перекинулись кількома фразами на хінді. На наступній зупинці купив кілька шоколадок і роздав їх. Через годину всі обіймались, фотографувались та сиділи по черзі.

На одній з зупинок Арун вийшов покурити. Потяг рушив, а він пропав, з моїм iPhone та iPad.  Я подумав, що він або не встиг заскочити у вагон, або ж «змився».  Але мені було байдуже  -  така доля,  Індія почала мене змінювати та не переживати по дрібницям. З я скоро подружився. Один з них витягнув тканину та за всіма правилами пов’язав мені тюрбан на голову. Дали мені свого тютюну і навчили правильно запихати його під губу, а потім якогось порошку, який треба було запити водою. Стало весело і все пішло ходуном – ми співали «Гуцулку Ксеню» та «Ти ж мене підманула», я тарабанив на барабані. А на наступній зупинці прийшов Арун, він справді не встигав і заскочив до сусіднього вагону.

Ніч видалась непростою. Я спав або на багажній полиці, або на підлозі. Трохи сидів, трохи стояв. Мені снилися сюрреалістичні картини. Ніби фільм спогадів прокручувався знову та знову, а зсередини, немов хробак, гризла безмежна любов до коханої людини і я вже знав, що врятувати мене зможе лише моя непередбачувана Індія.

Ми під’їжджали до Делі. Пересіли на інший потяг, який досить швидко довіз нас до Рішікешу, центру йоги та медитації. І я навіть гадки не мав, що в цьому місті я проведу більшість свого часу в Індії.

Comments

( 1 comment — Leave a comment )
zubnafeja
May. 15th, 2013 07:28 pm (UTC)
Ще натрапила на запис про індійські потяги з фото ось тут http://olenenok-86.livejournal.com/6468.html
( 1 comment — Leave a comment )

Profile

india
oleg_matsekh
oleg_matsekh

Latest Month

May 2013
S M T W T F S
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031 

Page Summary

Powered by LiveJournal.com
Designed by Lilia Ahner