?

Log in

No account? Create an account

Індія ч.6. Рішікеш

Моя розповідь про Індію дивом переплітається з реальністю. Саме тепер, на великодні свята випало писати про  Рішікеш, одне з найсвятіших індійських міст.  Тут я вдруге народився, і в духовному, і в матеріальному сенсі. Тут я провів більшість часу в роздумах, духовних вправах та пошуках, переосмислив своє життя, віднайшов внутрішній спокій та радість. Тут я познайомився з людьми, які пізніше стали для мене рідними. Тут я ледь не перетнув межу життя, довго був прикутий до ліжка та знову став на ноги.

Тут я пізнав та зрозумів індуїстські істини про силу любові, божественність душі та що істинна правда – це Бог. Бог був постійно усюди присутній та ні на мить мене не полишив. І Богу я завдячую це друге народження...

IMG_0022

В Рішікеш, що розташований в передгір'ях Гімалаїв, ми прибули з самого ранку. Незважаючи на сезон дощів, місто зустріло нас лагідним ранковим сонцем та киснево-синім гімалайським небом. Поміж зелених пагорбів в ущелині величаво несла свої води «Ганга». Так лагідно, жіночим іменем називають її індуси.  Саме тут, ця найсвятіша в Індії ріка виходить з гірських ущелин і починає повноводний рух по рівнині. Ганга є символом життя і родючості та породжена самим Шивою. Вона протікає через усе місто і вздовж її кам’янисто-піщаних берегів розташовані численні ашрами та храми. Від їхніх підніж глибоко у воду спускаються величезні сходи – гати – місця священного омивання індусів, проведення ритуальних церемоній, у тому числі спалення трупів людей та корів. Сюди стікаються натовпи віруючих та пілігримів зі всієї Індії.

DSC08363

Два довгі вузькі підвісні мости через річку Ганг, немов нерви з’єднують різні частини міста між собою. Ними, нескінченними потоками рухається юрба, монотонний хід якої постійно порушують мотоциклісти, які дивом продираються цими мостами поміж щільним натовпом.

Рішікеш вважається світовим центром йоги та медитації. Завдяки групі Beatles, це невеличке містечко стало відоме на весь світ. Саме тут легендарна четвірка, медитуючи зі знаменитим Махаріші Махеш Йоги, шукала істину J Містечко усіяне ашрамами – йога-общинами, де не лише навчаються, а й зупиняються на нічліг паломники та туристи.

DSC08364

Проте цю ідилію порушували звуки вулиці. Сигнали автівок та мотоциклів зливались в суцільний рев, немовби ти знаходився всередині гігантського будильника. Мені було досить Мумбаї та зовсім не хотілось жити серед шуму, бруду та пилюки і ми пішли шукати житло в гори. Арун вирішив похизуватися і взяв дуже швидкий ритм, і мені з моїм наплічником, що був повний книжок, довелось «попотіти». Арун в горах пересувається швидко, як мавпа. Я для себе вирішив – вмру, але не відстану від нього.  Був момент, коли через гучний швидкий пульс, не чув навколо нічого. Потім відкрилось друге дихання, я спочатку пришвидшив темп, а потім побіг. Арун захекався і зупинився, я тріумфував та зловтішався. Ми ще трохи піднялись стежкою догори і нарешті нам відкрився прекрасний краєвид.

IMG_0472

Посеред джунглів стояли поодинокі хатинки, відділені між собою рисовими полями. Навколо буяла рослинність, що різала зеленню очі, над квітами літали метелики, а гори, немов живі, дихали густими молочними випарами, готуючись до чергової зливи. Повсюди збігали струмочки, які місцями спадаючи, утворювали невеликі водоспади та природні басейни.  А рисові поля каскадами сходили в долину, поміж ними, немов артерії бігли струмочки, які наповнювали їх животворною вологою. Здавалось, що я потрапив у казку. Село називалось Waterfall village (село водоспадів). В одній з хатин ми з Аруном і поселились. Ще одна моя мрія здійснилась - я зупинився жити в справжньому індійському гімалайському селі.

IMG_0338

Ввечері, коли на гори лягали сутінки, пішов купатись в один із водоспадів. Шуміла вода, квакали жаби, стрекотіли цикади… Насолоджуючись, стояв під водоспадом хвилин з десять, а коли ж відкрив очі, дух захопило – навколо кружляло безліч світлячків.
З цього «трансу» до реальності мене повернув чарівний звук дзвіночка. Вдягнувшись, я пішов за ним. Посеред джунглів, у маленькому храмі, розміром з намет, в позі Будди сиділа красива жінка в сарі та, медитуючи, час від часу трясла маленьким дзвіночком. Я не міг відірвати погляду, зайшов у храм, сів обіч. У світлі лампадок та свічок, поміж диму від пахощів вона виглядала неземною та настільки була заглиблена у себе, що не побачила мене, або вдала, що не побачила. Посередині храму стояв Шива з нашим тризубом - бог-руйнівник і водночас творець у трійці (трімурті) головних богів індуїстського пантеону, по бокам сиділи його жінка Парваті та син Ганеш з головою слона, а біля храму в оточенні світлячків стояв Хануман – бог мавпа. Я закрив очі і змучений впав у забуття, коли прокинувся у храмі вже нікого не було.

IMG_0869

Повернувшись додому, я не захотів спати в кімнаті, взяв спальник і піднявся на дах, який у індійських будинках водночас є відкритою терасою. Хор жаб, коників-стрибунців та світлячків наповнював ніч фантастичним співом. Зоряне гірське небо у всій красі відкрилось та прикувало мій погляд. Хтось піднявся на дах. Це був господар Сурендер, він зварив свіжий рис. Такого смачного рису я не їв ще ніколи. Вперше за останні місяці я засинав з відчуттям спокою, радості та світла, з новим розумінням світу, але з яким саме, я ще осягнути не міг.

DSC08392

Прокинувся зі сходом сонця та співом птахів – мене переповнило відчуття радості. Відкрив очі, знову сонце і ця разюча зелень - навколо гори, пальми, бананові дерева, рисові поля. Наче у казці, вони спадають каскадами. Всюди біжать по спеціальних, створених людьми, каналах струмочки, вода з яких зрошує спершу верхні поля, а потім і нижні. Сповнені водою, вони, немов гігантські дзеркала, відбивають гори, сонце та засліплюють тебе...

IMG_0479

Зачарований місцевою красою я вирішив залишитися в Рішікеші на місяць – навчитися йоги, медитації, мистецтву масажу аюрведа, походити по горах (trekking), пострибати з 85-ти метрової платформи (bungee jumping), випробувати себе на швидкісному спуску гірською річкою з порогами (rafting). Все це тут є.

Почав я з трекінгу. Попросив Могіта, молодшого сина господаря будинку, походити по горах і він з радістю погодився. Могіту 20 років, хоча виглядає на 15, такий він маленький. Лише потім я звик до того, що індуси як правило низькі. Ми пішли до храму Шиви в горах, що знаходиться на висоті 2600 метрів. Впав густий туман, який тут з'являється за лічені секунди.

                       

Неначе закутані в дим, ми пробирались джунглями, перед нами виростали чагарники та зарослі з ліан і плюща, які Могіт майстерно розрубував. Час від часу з туману  випливали буйволи, корови та люди. А одного разу з нього виринула та раптово зникла група дівчаток в акуратних шкільних формах, їхній сміх ще довго лунав позаду. Туман створював атмосферу нереальності. Згадалися кадри з улюбленого фільму Фелліні «Амаркорд». Будинки, дерева, люди, звірі – все ніби поставало з нічого, а потім тонуло в небутті.

IMG_0336


Крізь туман з’явились сходинки - круті, неначе в небо. Я їх нарахував 300, а в кінці перед нами «виріс» індійський храм. Ми роззулись та дзвоном, який висів над входом сповістили бога про свій прихід. Брахман, перед яким ми сіли щось побуркотів на санскриті, кожному на чоло поставив червону цятку, дав індійських солодощів та щиро посміхнувся. Могіт мені пояснив суть молитви до бога. Вони не просять, а дякують богові за все. Також в подяку богові треба приносити дари. Ми принесли кокоси і квіти.

IMG_0420

Дорогою назад Могіт розповів, що ще в дитинстві жив в селі біля храму та щодня ходив з цієї гори до школи. Кожного дня - 25 кілометрів туди і 25 назад! Пішки, по джунглях, щодня, дитиною… Я був шокований. Ми зупинялися поїсти різних фруктів та ягід. Найбільше мені сподобались плоди гвоздичного дерева - джамун. На вигляд як подовгуваті сині маслини, ледь солодкі, з в’яжучим смаком.

IMG_0324

Ввечері знову пішов до водоспаду, до маленького храму, подякував Богові за спокій та радість, які все частіше почали приходити до мого серця. Потім заліз на дах та одягнувши ліхтарик на голову почав писати щоденник, проте недовго. На дах прийшли Могіт з батьками. Вони принесли дуже смачну кукурудзу, печену на вогні. Ми їли та говорили про те, що було б добре відкрити спільну агенцію з подорожей Індією. В них біля водоспаду є велика ділянка землі, де вони хочуть побудувати «бунгало» для туристів. А я би їм шукав в Україні клієнтів. Мрії, мрії, мрії…
Наступного дня Індія мене вкотре здивувала. Лише зранку я згадав за свій день народження, який був учора, просто проґавив. Стало навіть трохи шкода себе J Дійсно втратив почуття часу. Але справжні неприємності були лише попереду…
Поки я спав на даху, Арун вкрав всі мої гроші, IPhone, IPad, професійну фотокамеру Canon, і пішов з ними в ніч. Найбільше було шкода вже відзнятих унікальних фотографій. Мене позбавили усіх засобів комунікації з зовнішнім світом. Пішла уся моя телефонна та адресна база даних. Тепер я не міг подзвонити взагалі нікому, навіть мамі. Адже лише вона знала де я, що зі мною, що я «живий та здоровий».
Я відчував, що Арун щось задумав, бо поводив він себе дуже дивно. Але навіть якби я зміг повернути час назад, все одно нічого не робив би, аби протистояти цій крадіжці. Це б означало перестати довіряти людині, слідкувати за нею, щось недоговорювати, приховувати і страждати від цього. Краще разово постраждати від довіри, ніж постійно гризти себе від недовіри. Насправді Арун зробив мені найкращий подарунок на мій день народження – звільнив мене від всього «непотребу», який обтяжував моє перебування в Індії. Саме завдяки йому шлях мого звільнення став значно коротший. Якби я його зустрів, то з радістю обійняв і щиро подякував.

Photo0016


Мій день народження ми святкували всім селом, а закінчився він співом та курінням «чаррасу». Такого дня народження у мене ще не було і байдуже, що святкували ми його на день пізніше. Я одягнув справжні індійські національні строї, мене посадили на подушки посеред кімнати, немов би на трон. Навколо на підлозі посідали лише мужчини. Жінки працювали на кухні та приносили наїдки від яких «стіл» прогинався.  Зі спиртним вийшов казус. Рішікеш - святе місце, і тут діє сухий закон. Але перехилити чарку полюбляють практично усі. Я захотів їх пригостити, і ми зі старшим братом Могіта, Сумітом сіли на мотоцикли й поїхали за 30 кілометрів купляти ром. Батько Серендар категорично проти спиртного,  тому на дні народженні компанія вже дорослих 30-ти та 40-ка річних чоловіків ховалися від нього та розпили пляшку на даху J Від незвички вони дуже «нахлялися»,  а батько робив вигляд, що не помічає цього. Скоро всі почали співати, а я їх навчив «Многая літа», було надзвичайно весело.

                                     

Потім всі курили «чаррас», я втратив почуття реальності, мене накрила хвиля радості, любові та тепла. А біль та страждання зникли і розчинились в тумані…

IMG_0446
(фото авторські)
Нарешті взявся за чергову історію. Тільки трохи розслабився, і з кожним днем ставало все важче сісти за «друкарську машинку». Колись би мене це дратувало. Але це ж історія про Індію. Саме ця дивовижна країна навчила мене  жити без метушні та зайвого поспіху.  Індійський музикант та філософ Хазрат Інайят Хан у книзі «Містицизм звуку» писав: «У сучасному світі зростає тенденція нервовості… і з кожним кроком людина все більше втрачає спокій, який був закваскою людської раси».

Отже, для тих хто опанував мистецтво спокою J, ще одна розповідь про незбагненну Індію. Тепер – про нестерпні для європейця індійські потяги та неймовірну дорогу від Бомбею до Рішікешу:

clip_image002

Ми пропихались у загальний вагон. Не було де яблуку впасти. Не те що сидіти, а й стояти просто неможливо. Немов шпроти у банці. Навіть на третіх полицях, схрестивши ноги, сиділи  індуси. Попри наші старання, місця собі ми не знайшли – а їхати більше, ніж 10 години. Раптом один з індусів, піднявся та кудись побіг, і Арун одразу ж втиснув мене на його місце. Я запротестував, виглядало не зовсім порядно, адже навколо діти та жінки. Та в Індії, в таких ситуаціях діють зовсім інші закони - закони джунглів, закони виживання. На мене осудливо ніхто не дивився, хіба з заздрістю. Сам Арун знайшов собі місце на сходинках виходу з вагону.

clip_image002У нашому плацкарті (без бокових полиць) я нарахував 24 людини. Це там, де місця розраховано всього на шістьох. Якась старша жінка втратила свідомість, молода мама поруч годувала немовля, з різних сторін з мобільників лунала всіляка індійська музика, хтось голосно розмовляв по телефону, про сморід та бруд я взагалі мовчу... Температура сягала більше 40 градусів. Потужні вентилятори, що гуділи немов реактивні двигуни, лише обпікали тіло спекою.


clip_image001

Поїзд рушив. Я подумки попрощався з Мумбаї, взяв до рук щоденник і почав писати. Індуси  уважно спостерігали за мною та дивилися що я пишу. Вони кумедно похитували головою, як «болванчики». І я згадав, що цей момент описано в «Шантарамі». Це характерне похитування означає схвалення та приязнь. Мова жестів в Індії – це взагалі окрема тема. Коли індус тягне тебе за мочку вуха, то – це вибачення(каяття). А коли ви торкаєтесь чиїхось ніг – демонструєте повагу. Я навчився похитувати головою так як вони, і тепер цілий вагон посміхається до мене і похитує головами.

Цікавість до мене була неприхованою. До цього важко звикнути. Особливо в замкнутому просторі, коли в тебе постійно втуплені з десяток очей, це відчувається навіть крізь сон.  Така поведінка є типовою для індусів. Навіть зупинившись на вулиці, щоб щось подивитись в планшеті чи когось сфотографувати, відразу стикаєшся з юрбою зацікавлених, які обступають тебе, розглядають, дають поради, навіть намагаються тицяти пальцем в твоєму IPad.

Ось саме зараз так прискіпливо дивиться мені просто в очі якийсь індус, що сидить напроти. Обличчя бандитське, очі «кричать». А мій сусід, що сидить збоку з мішечка дістав трохи тютюну, поклав у долоню, наніс поверх білу пасту та почав її інтенсивно розтирати. Побачивши мою цікавість, поділився зі мною. Він скатуляв кульку та напрацьованим рухом відправив її під верхню губу. У мене так не вийшло, я невміло заштовхав тютюн під губу, який розлізся по усьому роту. Як виявилось, біла речовина, це вапно, яке є провідником нікотину в кров. Суміш доволі агресивна та від незвички викликає опіки слизової. Так вперше я познайомився ще з однією шкідливою звичкою більшості індусів, яку не полишив аж до мого від’їзду додому.

Лише усі якось ледве вмостились, як на одній з зупинок в наше купе через вікно ввалилось ще зо два десятка людей.  А через вікна простяглися десятки  рук – з горішками, манго, чаєм. Це торговці, їх лиць не було видно – лише простягнуті руки.

clip_image002

Хтось в переході почав страшенно кричати  –  це також торговці, які, по тілах на підлозі з величезними кошиками намагалися пройти вагоном. Вони застрягли якраз в нашому купе. Потяг рушив, вони робили відчайдушні люті спроби вибратись хоча б через вікно, але дарма… Їм вдалось вийти лише на наступній зупинці. А один з новоприбулих дістав з кишені гачок, зачепив за верхню поличку і повішав свою величезну торбу просто перед моїм лицем! Так і довелось їхати…

Досить швидко, якимось дивом всі розмістились: хто на підлозі, хто на третіх полицях… І я нарахував у нашому «купе» 40 людей. Ми їхали через джунглі. Зелень сліпила своєю яскравістю. Навколо незабутні краєвиди та вражаюча природа, прекрасні ландшафти – джунглі, болота, ріки, гірські масиви, каньйони.
Вночі спека трохи вщухла. Врешті-решт всі заспокоїлись та почали засинати. Я покликав Аруна і йому таки  вдалося якось прилаштуватись біля мене. Було надзвичайно тісно, Арун сидів лише на половину J Згодом я спробував посидіти на третій полиці, по турецьки, біля двох індусів. Витримав лише кілька годин. Спина зігнута, голова донизу… Тіло почало боліти, а ноги затерпати… Я повернувся назад на своє попереднє місце. Поволі почав звикати до шуму, запаху в вагоні, а індуси – до мене.

Так ми потрапили в Аурангабад. Виходячи з вагону, помітив, що єдине не заґратоване вікно вагону - наше. Це був аварійний вихід. Усі інші вікна в ґратах, щоб на зупинках туди не залазили люди. Але якщо пожежа, фактично всі згоряють живцем.

clip_image001

Авторікша відвіз нас до єдиного в Аурангабаді хостелу. У величезному будинку – окрім наглядача, жодної душі. Вікна не зачиняються, звідти вривається какофонія індійської вулиці, постіль чорного кольору, ніби нею хтось витирав чоботи, підлога душових кабін вкрита густим шаром вікової пилюки. Про туалет мовчу… Але після поїздки індійською залізницею я був щасливий будь-якому притулку. Арун десь загубив гаманець зі всіма своїми грошима, з горя накурився трави та пішов спати. Я солодко розтягнувся на брудних простирадлах та миттєво впав в забуття.

О 5 годині ранку мене розбудив неймовірний шум, п’ять жінок драїли коридори, душову кімнату, туалет, супроводжуючи роботу гучними криками. Таким чином, ми, перші за півроку відвідувачі спровокували прибирання хостелу J Швидко зібрались та поїхали в Еллору, яка знаходиться за 29 км від Аурангабаду..

clip_image002

Вражаюче місце! В базальтовій підковоподібній скелі видовбані та висічені з моноліту десятки печер та храмів, що виникли у VIII ст. н.е., в епоху держави династії Раштракутів, могутність якої порівнювали з могутністю Візантії та Китаю.. Комплекс розтягується на 2 км та складається з 34-х буддиських, індуських та джайніських печер, які конкурують між собою унікальністю, красою та інженерною думкою. В центрі - шедевр архітектури,  гігантський храм Кайлаша, заввишки 30 м, найбільша монолітна будова світу з залами, колонадами, галереями, скульптурою… Для його створення було видовбано та вивезено 400 тисяч тонн базальту. Оцінюють, що в загальній складності було вирубано з схилу пагорба чверть мільйона тонн крихти. При цьому не можна було імпровізувати або помилитись. Я досі під великим враженням від цього унікального храму.

0_9ffb4_91693d9_orig

На весь комплекс ми витратили цілий день, прогулюючись мальовничими схилами, вулканічними пагорбами, через містки, тунелі в скелях, під водоспадами, відвідуючи фактично кожну печеру та крихітні монаші келії, милуючись архітектурою та скульптурами. Якщо будете подорожувати з Мумбаї в Делі, обов’язково сюди завітайте!

clip_image002

(фото з Еллори взято з блогу http://masterok.livejournal.com/467097.html, адже нагадую, що частина моїх фотографій було втраченл, тому поки доводиться користуватися тими, що розміщені на просторах інтернету)

Вертаючись з Еллори, ми їхали машиною. Нас посадили в джип на передні сидіння, а за нами запхалось ще людей 30, в багажнику, на підніжках та даху. Так ми їхали цілу годину і увесь цей час я  поглядав в дзеркала чи ми часом когось не згубили J

А це вже моє фото, зроблене дещо пізніше, але наглядне.

clip_image002

По поверненню вирішили відразу їхати у Рішікеш та як завжди у загальному вагоні. Було трохи часу і ми зайшли в кафе. Втомлений прихилився до стіни. Мені приснився солодкий сон про кохану людину та я поринув в океан тепла та ніжності. Прокинувся від усвідомлення дійсності – я в Індії, в смердючому кафе, навколо лише мухи. А в мені – порожнеча самотності та любові.

clip_image002Ми знову сідали в потяг.  Ще свіжими були враження від останнього знайомства з індійською залізницею і я готувався до найгіршого, але ж не до такого... Я не врахував, що цього разу ми сідаємо на проміжній станції. Вагони потягу, що наближався були усіяні людьми, немов кольоровими гірляндами. Залишалось лише два шляхи - видряпатись на дах чи повиснути на поручнях. Коли поїзд рушив, я, з двома наплічниками – одним великим на спині та меншим спереду, наполовину висів з дверей вагону. Протягом наступної години вдалось протиснутись в тамбур, хоча нас відразу відтіснили до туалету. Сморід страшенний, простояти там наступні 24 години мені зовсім не хотілось.

-          Ми так не зможемо доїхати, - звернувся я до Аруна.
-          Брат, розслабся, іншої можливості немає, - відповів він.
-          Я спробую протиснутись всередину.
-          Тебе поб’ють.

І я спробував… Може, через те, що я іноземець, може, я був надто впевненим, але всі мовчали. І я по людських тілах добрався до середини вагону, там було трохи вільніше, можна було дихати. Арун йшов за мною. Я зупинився в купе, де сиділи суворі індуси в тюрбанах – сікхи. Всім своїм виглядом вони виражали незадоволення. Я кинув наплічник на підлогу посеред купе та всівся на нього і відразу почав ловити на собі зацікавлені погляди. Я вже навіть звик до них. Така ж реакція, як на чорношкірого в електричці «Львів-Самбір» J

clip_image002

Я вже знав – скоро вони будуть «мої». Знову почав усміхатися та похитувати головою, потім ми перекинулись кількома фразами на хінді. На наступній зупинці купив кілька шоколадок і роздав їх. Через годину всі обіймались, фотографувались та сиділи по черзі.

На одній з зупинок Арун вийшов покурити. Потяг рушив, а він пропав, з моїм iPhone та iPad.  Я подумав, що він або не встиг заскочити у вагон, або ж «змився».  Але мені було байдуже  -  така доля,  Індія почала мене змінювати та не переживати по дрібницям. З я скоро подружився. Один з них витягнув тканину та за всіма правилами пов’язав мені тюрбан на голову. Дали мені свого тютюну і навчили правильно запихати його під губу, а потім якогось порошку, який треба було запити водою. Стало весело і все пішло ходуном – ми співали «Гуцулку Ксеню» та «Ти ж мене підманула», я тарабанив на барабані. А на наступній зупинці прийшов Арун, він справді не встигав і заскочив до сусіднього вагону.

Ніч видалась непростою. Я спав або на багажній полиці, або на підлозі. Трохи сидів, трохи стояв. Мені снилися сюрреалістичні картини. Ніби фільм спогадів прокручувався знову та знову, а зсередини, немов хробак, гризла безмежна любов до коханої людини і я вже знав, що врятувати мене зможе лише моя непередбачувана Індія.

Ми під’їжджали до Делі. Пересіли на інший потяг, який досить швидко довіз нас до Рішікешу, центру йоги та медитації. І я навіть гадки не мав, що в цьому місті я проведу більшість свого часу в Індії.
Як тільки подивився зі своїм молодшим сином Костиком фільм Тіма Бартона «Велика риба», одразу захотів сісти за чергову розповідь. Як і у цьому дивовижному кіно, в моїй історії переплелись мрії та дійсність, легенди та реальність - немовби пережив сон. Якби не мої щоденники, напевно самому було би важко повірити у все, що зі мною трапилось.
Отже, наступного дня ми з Аруном та 15-річним Санджи (його другом) взяли велосипеди напрокат і поїхали кататись по Бомбею. Цей день надовго вкарбувався у мою пам’ять як найбільш насичений у моєму житті.

1

Спочатку відвідали рибний ринок. В житті там би рибу не купив. Пам’ятав колір моря, де її ловлять, а тут ще страшенний сморід, полчища мух і нестерпна спека. Сам базар є малоцікавим, а ось хатини рибалок, що прилягають до нього, варто побачити. Вражає чистота їхнього житла. Стіни цегляні, викладені плиткою та вимиті до блиску.  Людей, як і в трущобах дуже багато. Але діти чисті та доглянуті, батьки охайні. Насправді, всі вони вже давно не рибалки, працюють в офісах, на різних роботах. Їхнє житло постало на зміну трущобам. Рибалки, заробляючи гроші, поступово почали замінювати картонні перегородки на кам’яні стіни. Своїм дітям вони давали освіту, а ті вже шукали більш оплачувану роботу. Так виникли конгломерації іншого рівня, у них з’явилась привозна вода, каналізація, проте всі каналізаційні нечистоти все одно вони скидають у море. Ця «вода» не пропадає, її використовують для побутових потреб мешканці трущоб, в основному рибалки та конюхи, що живуть ближче до моря. Їхні «домівки» не доходять безпосередньо до моря, з водою вони розділені горами сміття, що кілометрами тягнеться береговою лінією. По коліна втопаючи, у ньому порпаються індуси.

mumbai_смiття

Неподалік я побачив велику конюшню. Мою увагу привернули карети, вони були як циркові: величезні, кольорові, прикрашені мерехтливими лампочками, вичищені до блиску, немов зі срібла. На них в Мумбаї возять туристів. Натомість коні сухоребрі, жалюгідні, їх напувають водою з каналізаційних стоків – страшно дивитись. Арун тут колись жив і привів мене, щоб покурити з конюхами чарас, високоякісний гашиш, що забивають разом з тютюном у спеціальну довгу пряму трубку - чиллум. Але, як виявилось, конюх, який торгував зіллям тут з давніх давен, нещодавно продав чарас дитині. Мешканці трущоб зібрались, побили його мало не до смерті та вигнали з комуни разом з сім’єю.

Сильний шок я отримав, коли зрозумів, чому в трущобах до мене підходять мами з маленькими дітьми, протягують дитину та щось просять. Виявилось, вони просять забрати дитину. Мама готова віддати її  з надією, що так вона не помре з голоду. Від того було моторошно та важко на душі, довго не міг отямитись!

Поїздка на велосипеді – окрема історія! Це було авантюрне рішення. Авторікші, таксі, мотоциклісти, автобуси, поміж цим всім бігають пішоходи – розібратись, як воно функціонує неможливо - суцільний хаос. Було реально страшно. Спершу до бордюру мене притиснув автобус, я впав і він проволік мене ще метрів зо п’ять. Виявилось, що там була його зупинка J Потім, коли я раптово зупинився на червоне світло, в мене ззаду заїхав мотоцикліст, а пізніше я сам врізався в пішохода. Ровер залишився неушкодженим і вже через 2 години я гасав як ненормальний. В Індії на дорозі ти маєш себе почувати невимушено, не боятись протиснутись у любу вільну дірку, навіть якщо це зустрічна смуга, не боятись, коли твій одяг витирає кузов якогось авто. Саме впевненість, відвага та розкутість є запорукою успішної їзди в Індії.

2

Ринок злодіїв. Сюди звозять крадене. За безцінь тут можна купити все – від мобільного до автівки. Це справляє враження. Поліція сюди не заглядає, тут свої окремі правила. Біля ринку район з повіями. І хоч їхній чистий та проникливий погляд вабить та заворожує, треба мати неабияку відвагу та нестримне бажання, щоб їх захотіти. Вони страшні, бридкі та брудні, але індусів це не зупиняє. Неподалік – цілий квартал крамниць з коштовностями. Величезна кількість золота, яке відносно не дороге. Стограмове намисто в 22 карати разом із сережками коштує близько 1,5 тисячі доларів. Здивувала мене охорона. На вигляд – як сільські вуйки, з вусами та бородою, озброєні заржавілими дубельтівками з обрізаним прикладом.

По дорозі ми зупинялись, курили цигарки, жували пан та пили чай масала. Я вперше спробував цигарки «біді», що є найдешевшими та найпопулярнішими в Індії. Це - коричневі конусні палички, розміром з пів звичайної сигарети. Коштують всього 20 центів.  Скручують їх вручну, як правило жінки чи діти з тютюну та листків коромандельского чорного дерева, на хінді - тенду.  Мені вони засмакували, хоча вже не палю. Кілька пачок, що привіз додому, розійшлись між друзями на ура. А чай масала смакує мені все більше, він не лише вгамовує спрагу, а й – голод. Його не запарюють, а варять в баняку на вогні кілька хвилин, додають багато молока, імбир, корицю, кардамон і дають закипіти, сильно цукрують і подають, хочете мало цукру, скажіть: «Ціні тга». В селах цей чай часто готують на молоці, без додавання води.

Мечеть Хаджи Алі, багатого мусульманського торговця та святого, який відмовився від усього свого багатства, щоб попасти в Мекку. Вона знаходиться на острівку посеред моря, побудована в XV ст. Проте, до неї він так і не доплив і його поховали у його ж мечеті.  З берегом її з’єднує вузенька доріжка, що у час припливу повністю залита водою. Такої кількості калік, які сидять по обидва боки дороги до мечеті ще не бачив.  Люди з деформованими кінцівками, виразками, взагалі без кінцівок (лише тулуб та голова), важкими вродженими вадами. З пам’яті винирнули фрагменти фільмів дитинства з прокаженими, каліками, які мене тоді дуже лякали.

3

Вже повертаючись назад, на проїжджій частині побачив жінку, що лежала поперек дороги. Вона не рухалась, до неї нікому не було діла, машини її просто об’їжджали, пішоходи обходили. Я не зміг... Зупинився, ми з Санджи під руки та за ноги винесли тіло на тротуар. Вона була легка, немов пір’їнка, обличчя біле, пульс не прослуховується, зіниці не реагують. Я не мав дзеркальця, щоб перевірити дихання, але й так було зрозуміло, що людина при смерті. Відразу почав робити зовнішній масаж  серця. Навколо зібрались люди, з цікавістю спостерігаючи, як іноземець намагається врятувати індійську жінку та ще й у якийсь незвичний спосіб. Рот її був вимазаний коричневою, густою рідиною, можливо вирвала і я не зміг себе пересилити, щоб робити дихання рот до роту, серветок при собі не було.  Хтось приніс цибулю, я здогадався, що  замість нашатирю. Швидко розтовк босою ногою, підніс їй під носа. В якийсь момент відчув, що вона легко здригнулась, покривилась від цибулі, в ній нарешті проявилось життя. А через якийсь час вона, спостерігаючи за мною, зовсім отямилась. Раптом, кинулась на шию, потім до ніг з повторюючи: «Мій рятівник!». Я довго буду пам’ятати її очі, що кричали вдячністю та любов’ю. Як виявилось,  свідомість вона втратила від голоду і я залишив їй трохи грошей на їжу.

У цьому епізоді здивувала ще одна обставина. Поки оживляв жінку, серед натовпу  я помітив грубезного полісмена у формі, з бамбуковою палицею, який уважно спостерігав за мною. Я просив у нього допомоги чи хоча би викликати швидку, але він був незворушний і коли все завершилось, мовчки пішов. Думаю, він чекав, чим це усе закінчиться і якби жінка померла, то мене б одразу забрали у відділок J

Не встигли ми від’їхати, як сталась нова пригода. У велосипеді Санджи відвалилась педаль, їхати він далі не міг, і я більше 10 км крутив педалі за двох, штовхаючи однією рукою його велосипед.  Іншою рукою я намагався втримати свій велосипед та скеровувати його в напрямку. Зважаючи на трафік та проливний дощ, це було непросто та не зовсім безпечно.

Але ми успішно добрались до пункту прокату і я з радістю віддав велосипед, щасливий, що залишився живим та відносно неушкодженим. Лише потерті об асфальт лікті та невеликі рани на ногах нагадували про інцидент з індійським автобусом. Я гадав, що денний ліміт пригод вичерпано і хотів вже розслабитись у якомусь індійському кафе. Але Арун запропонував відвідати храм сикхів. Я необачно погодився. Храм знаходився на протилежному кінці Мумбаї, добиратись туди треба близько години електричкою J

4

На вокзалі - табуни щурів. На пероні схрестивши ноги сидять індуси і їдять рис бруднющими руками просто з землі. Мене вкотре ледь не знудило. Коли під’їхав потяг, почався неймовірний хаос. Натовп людей кудись побіг, всі намагаються втиснутись у вагони, які явно не розраховані на таку кількість пасажирів. Ми змогли лише повиснути на поручнях і мені вдалось на підніжці розмістити лише одну ногу.  А потім пів дороги переживав, аби мене не збив стовп J Арун сказав, що ми ще нормально їдемо, могли б і на даху. Люди висіли з інших вагонів мов грона винограду. Дверей у вагонах немає взагалі, напевне, так більше влазить. Не втримаєшся, попадеш під потяг, потім тебе з’їдять щурі або в кращому випадку – спалять чи кинуть на поживу грифам, якщо знайдуть.  В Мумбаї людське життя нічого не важить. Боротьба за виживання ведеться на кожному квадратному метрі.
5
Сікхи – це індуси, які носять бороду, розкішні вуса та тюрбани, під якими ховають не стрижене десятиліттями волосся. Вони — послідовники релігійно-реформаторського руху, який виник в Індії на території штату Пенджаб. Аби увійти в храм, потрібно пов’язати голову оранжевою тканиною, роззутися та перейти через басейн,  наповнений сірою, каламутною водою. Такий колір вона отримала від чисельних омивань брудних ніг. Воду вважають святою та ніколи не міняють. Ступити в неї для мене вже було випробуванням. І тут побачив, як одна жінка набирала тої води у пластикові пляшки. Незрозуміло було, навіщо їй ця брудна вода? Та коли вона перехилила одну з пляшок і почала пити з неї, мені стало реально зле. Всередині храму чисто, всюди килими і людям роздають їжу. Я їв чорними від бруду руками, помити їх не було де. Арун «втішив» мене повідомивши, що в мене може бути дезинтерія. Спочатку переживав лише за ноги, аби не підчепити якусь заразу, аби не покусали щурі, тепер додався живіт...


Таким насиченим та яскравим був мій останній день в Мумбаї. А наступного дня, ми з Аруном вирішили відправитись у далеку мандрівку Індією та почати її з Аджанти та Еллори, найгарніших печерних храмових комплексів Індії.  Шлях туди лежить через Аурангабад. Потяг відправлявся лише по обіді і ми вирішили половину дня провести на острові Elephant, що знаходиться неподалік Мумбаї.

6

Арун купив трохи марихуани, ми сіли на баржу і всього за пів години були на острові. Там дуже красиво: величезні печери видовбані у скелі ще у VI столітті, всередині індійські божества з каменю, стелю підпирають 10-ти метрові колони і це вражає.

7

А повсюди навколо неймовірні ландшафти та фауна. Мавпи не дають проходу, вони досить агресивні, особливо, якщо до них проявити увагу. Після огляду печер, ми з Аруном пішли в джунглі, сіли на колоду і він скрутив самокрутку. Я курив вперше...  Взагалі, очікував інших вражень. Якоїсь легкості, невимушеності, веселості... Раптом я почав напружено думати та аналізувати. Вилізли наболілі проблеми та я почав шукати шляхів їх вирішення. Думки були чіткі та тверезі, розум ніби загострився та досяг неймовірної концентрації. Ніякої божевільної радості, лише аналіз. І дуже мудрі думки, я сам дивувався своїй мудрості. Але більшість тих висновків я потім так і не зміг згадати, про що дуже шкодую. Тому порада, курите траву - беріть блокнот J А потім стало неймовірно сумно, аж серце стиснулось. Біль та страждання, які сиділи у мені ще зі Львова вирвались та стали нестерпними. Так, в глибоких роздумах та муках я повертався на баржі назад в Мумбай. Вже на березі мій стан почав мінятись, почали приходити  якісь неймовірні образи, я відчув у собі неземну любов, прилетіли ангели, все навколо ніби загальмувалось, сповільнилось і я став майже щасливим…

Таким я добрався до вокзалу де мене очікувало чергове випробування - дорога в 400 км всього за 170 рупій(3$) у загальному вагоні переповненому індусами. «Шантрам» не брехав – так я ще так ніколи не їхав…

8
Коли приступив до чергової історії моєї індійської саги, то побачив перед собою обличчя читачів та немов відчув себе героєм фільму «Життя Пі», де розповідь переплітається з реальністю, а минуле з теперішнім. Щоразу стає важче розповідати про свою подорож. Я мав на меті зафіксувати історію насамперед для себе та родини, а тепер, коли увага зросла, з’явилась напруга та спокуса щось видумати, прикрасити. Але Індія навчила мене жити реальністю, в рівновазі та чесності. Тому це буде правдива історія, можливо, менш цікава, але важливо, щоб читач не відчув себе ошуканим.

Отож, під потріскування платівки з музикою Вівальді, концерт №3 для скрипки з оркестром, разом з Олегом та Богданом Крисою,я знову поринув у захоплюючу подорож Мумбаєм, далеку та близьку водночас.

Mumbai старт

Я почав звикати до цього міста та гадав, що нічого нового вже не побачу, аж поки не зустрів Аруна. Познайомився з ним випадково, у кафе Laxmi. На вигляд йому років 25-30. Розговорились і він розповів, що найближчим часом їде на фестиваль бога Шиви в Рішікеш. Раніше чув про це сакральне місто, що розташоване на берегах ріки Ганг, відоме як центр йоги та медитації. Саме тут легендарна четвірка з Ліверпуля провела кілька місяців. Мав наміри його відвідати у вересні, а зараз, у липні, хотів мандрувати північними штатами -  Кашміром та  Ладаком, бо тут в Гімалаях у цей період немає мусонів і тепло. Але вкотре швидко змінив свої плани,  значно цікавіше подорожувати з супутником, індусом та ще й у Рішікеш. Всі його витрати взяв на себе, у відповідь він погодився бути моїм персональним гідом. І почав він з Мумбаю…

Спершу я вчився заскакувати та вискакувати на ходу з автобуса. Дверей бомбейські автобуси не мають і молодь зіскакує та сідає де хоче. Це доволі небезпечна забава. По перше, треба мати добру координацію рухів, тримати рівновагу та бути доволі спритним. По руге, необхідно слідкувати за транспортом, щоб тебе часом не збила автівка чи мотоцикл, які шмигають туди-сюди.

DB8B7BC9875258E7160AAF8D5DE1D






























Почали ми екскурсію з Храму Sri Sri Radha Rasabihari, який є одним з найбільших кришнаїтським храмів Індії. Індуси його ще називають Hare Krishna Land.  Заснував храм Бхактиведанти Свамі Прабхупади, який поширив кришнаїзм в цілому світі. А почав він з Америки, покинувши Бомбей на грузовому кораблі у віці 69 (!)років. Крішна – одна з форм Бога в індуїзмі та аватара бога Вишни. Його місією було відновлення релігійних принципів і явлення духовних ігор. У перекладі з санскриту krsna означає чорний або темно-синій, в основному його таким і всюди зображають. Тоді я не міг зрозуміти, чому індуси свого бога негром зображають :)

hram_hari_krishna-34330

Я поринув в атмосферу спокою, гармонії та доброзичливості. Після омивання, взаємного привітання Харе Кришна, босим ти потрапляєш у великий зал з ідеально чистою підлогою. Я, схрестивши ноги, в очікуванні сів поміж індусів,  дорослих і дітей, жінок і чоловіків, багатих і бідних. Невдовзі я почав відчувати підлогу кожною кісточкою, біль ставала нестерпною… І тут зазвучала чарівна музика.  Двоє молоді, божественної краси  монахи грали на таблі та гармоніці. Один з них почав співати і зал підхопив його пісню. Я також почав підспівувати, слова були прості, а мелодія ніби з дитинства.  Очі мимоволі закрились, думки зникли, я почав розчинятись… Свідомість ніби перемістилась у другий вимір, я вперше впав у транс.  Так я пізнав  мантру, а саме мантру Харе Кришна. Лише пізніше, вивчаючи духовні практики, я зрозумів, що тоді побував у глибокому медитативному стані, якого досі ще не зміг досягнути, незважаючи на місяці тренувань. Коли закінчилась мантра і я поволі прийшов до себе, зрозумів, що встати не можу. Ноги ніби відмерли, я їх не чув. З труднощами та за допомоги Аруна доклигав до дерев’яної лави, де ще пів години відходив.

chowpatty-beach

З храму пішли на один з відомих мумбайських пляжів. Я отримав черговий шок! Вода темно сіра, як болото, смердить. Ще ніколи не бачив такої брудної води у водоймищі, не хочеться не те що ступити в неї, але навіть знаходитись тут. Арун пояснив, що багатомільйонне місто скидає сміття та нечистоти безпосередньо в море,  а основні винуватці, мумбайські трущоби, які в більшості розміщені на побережжі. А індуси, прогулюються по пляжу туди сюди, нічого не помічаючи, усміхнені, щасливі. Добре, що хоч ніхто не купався :)

mumbai сади

Захід сонця ми спостерігали з гори Малабар. Це найфешенебельніший район в Мумбаї, звідси відкривається фантастична панорама міста, набережної Мерін-Драйв та Аравійського моря. Того вечора я вперше побачив небо без єдиної хмаринки і на його фоні виділялось велике жовто-гаряче сонце, своїм краєм ледве торкаючись лінії горизонту. Кольори Індії розкрились тут у всій красі.  Тишу порушував лише спів птахів. Ми знаходились на терасах знаменитих Висячих садів в оточенні величезних слонів, мавп та інших тварин, доглянуті фігури яких немовби ожили з зелені.  А на галявинах медитували та займались йогою поодинокі індуси. Багаті сім’ї з дітьми проходжувались чи сиділи на лавочках, від золотих прикрас рябіло в очах. Жодного бідного, жодного жебрака. Такою Індію бачив лише у кіно. По інший бік вулиці, що розтинала сади навпіл, розмістився «Парк розваг» з атракціонами. Неподалік — «Башта мовчання» парсів (послідовників зороастризму(Заратустри). У високих стінах таких веж колись залишали мерців на поживу грифам, не оскверняючи таким чином тіла померлих водою, землею чи вогнем. Так для мене відкрилась інша багатогранність Індії, пов’язана не з життям, а зі смертю.

Помешкання Аруна знаходилось по дорозі до мого готелю і мені було цікаво побачити, як він живе. Я був здивований, коли виявилось, що він спить просто на тротуарі під аркадою. Він, як ні в чому не бувало витягнув зі сховку та розстелив на землі килимок та коцик. Так, на вулиці мешкає чи не половина Мумбаї, це можуть бути люди, які мають роботу. Спати «додому» вони приходять лише опівночі та зі сходом сонця покидають своє пристанище. Вдень тротуари заповнені людським натовпом. Тоді я всього цього збагнути зміг.

India_Cold_Deaths_03f1a


























Історія Аруна – окрема історія. Сам він з Непалу, мати полишила його ще дитиною десь у семи-десятирічному віці. Паспорта та жодних документів не має. Хлопчиком, рятуючись від голоду втік до Індії, на даху потягу потрапив у Мумбаї. Спочатку жив у трущобах. Самостійно навчився читати та писати. Вивчив англійську мову аби заробляти на туристах. Працював у книгарні де почав багато читати. Самостійно навчився готувати і працював поваром в кількох кафе. Кмітливий і талановитий. Тіло молоде, гнучке але водночас багато сивини, важко визначити  якого він віку.  Не знаючи свого справжнього імені, свідомо живе років з 20. Він розповів, що так, без документів, без жодних прав, на вулиці  живуть мільйони мумбайців. Шанси отримати документи майже нульові і вибратись з дна щастить лише одиницям. Я вирішив йому допомогти, посприяти в отриманні документів, запропонував поїхати в Непал, знайти там адвоката щоб виробити документи. Він щиро радів.

Також він назвав себе «love guru». Що досконало знає камасутру, якої вчила його потрясаюча індуска. Пояснив, щоб стати Казановою необхідно пройти певні етапи. Перший – йога, асани, медитація, потім – робота з чакрами, насамперед Муладхара-чакрою, а далі вчення камасутри, в теорії та на практиці. Для вдалого кохання, каже, спочатку треба напитися. Краще двом. Щоб зникли всі бар’єри. Тоді дівчина розкута, а чоловік стає сміливим та брутальним. Перед таким вона не може встояти, бо ти говориш з нею мовою природи. Мужчина повинен спробувати все і всіх, лише тоді він стає повноцінним коханцем. Але тепер у нього «трагедія» - коли  він став «love guru», жінки перехотіли його як друга, як коханого, а прагнуть лише як бугая. Від цього він страждає…

фото

Розповідав він і про жінок. Бог наділив їх прекрасним тілом та принадами. Тому в Індії жінки, щоб не викликати спокуси, не руйнувати свою та чужі сім’ї, не показуються на вулицях без чоловіка.  Своє призначення вони бачать у тому аби любити та задовольняти свого чоловіка, дбати та виховувати дітей, тримати в порядку та чистоті домівку. Натомість чоловік повинен любити свою жінку, захищати та забезпечувати сім’ю всім необхідним. В переважній більшості шлюби відбуваються за домовленістю, коли батьки, знаходять для своїх дітей наречених. Кого знайшли, тих діти і люблять. Розлучень фактично не має. Така тисячолітня традиція. Зараз, з розвитком європейської культури у великих містах, зокрема в Делі, Мумбаї появилися проблеми з незалежністю жінок. Традиція зламалась, кількість розлучень різко зросла.

Було пізно, я побрів у свій готель та по дорозі побачив вивіску «Тайський масаж». За 30 доларів мене, немов навіжені, близько двох годин  м’яли дві тайки модельної зовнішності. Я був на сьомому небі. Змучений та щасливий я добрів до свого готелю з гучною назвою «Еверест», солодко розтягнувся в ліжку і засинаючи гадки не мав, яким насиченим та карколомним буде наступний день...

Мумбаї

clip_image002

Друзі запитують, що спонукало мене поїхати саме в Індію та ще й на такий довгий період. Взагалі це була мрія дитинства, сформована впливом книжок, духовним пошуком та жагою до мандрів. Але насамперед це збіг обставин та мій внутрішній стан: невизначеність, одноманітність, відсутність перспектив, зрада, страждання…  Мене чекала депресія і таким вдома я би був нікому не потрібний. Рішення я прийняв миттєво та протягом тижня владнав всі справи. Покидаючи Львів, поняття не мав, коли і де закінчиться подорож. З цього моменту до мого повернення я жив без планів, бажань, втративши почуття простору і часу. Я був готовий до Індії. Візу отримав у Москві непристойно швидко та ще й терміном на півроку. Індія мене чекала.

Мій шлях пролягав через Росію та Туреччину, з пригодами та духовними мандрівками, вперше я жив в хостелах та дешевих готелях.  Мій багаж вмістився у 50-ти літровому рюкзаку і цих речей мені з надлишком вистарчило на всю піврічну подорож. Вперше я подорожував один, як backpacker (backpack-рюкзак), за невеликі гроші, користувався всіма доступними видами транспорту, наперед не плануючи маршруту та термінів.

Мої розповіді будуть доволі вичерпними та колоритними, містити деталі. Це стало можливим завдяки щоденнику, який я вів, також вперше в житті. Проте, на жаль, ці оповідки якийсь час не будуть супроводжуватись власними фото, бо мав щастя втратити свою фотокамеру.  Це будуть фото з Інтернету або з моїх листівок.

Бомбеї
З Індією я познайомився ще в літаку «Стамбул – Мумбаї». Там були лише індуси та я, жодного турка. Коли ми набрали висоту, пасажири почали метушитись, а якийсь дідуган-індус з вусами як у Далі, відкриваючи багажне відділення, впустив мені на голову важку металеву тацю. Шуму на весь літак, зірки в очах, але голова ціла. Це був сигнал, але тоді я ще не знав, що пригоди лише починаються…

P1350200

Бомбеї, тепер Мумбаї. Місто на південному заході Індії, на узбережжі Аравійського моря є другим містом у світі за населенням. Офіційно тут проживає 15 млн. мешканців, насправді, щонайменше 20 млн (половина України в одному місті).  Воно знаходиться на островах, які раніше були заповнені рибальськими колоніями. Коли 1947 року Індія стала незалежною, місто ввійшло до штату Бомбей, саме у цьому місті у 1960 році, після руху Самюкта Махараштра, розпочався новий етап етнічного багатогранства Індії та створений штат Махараштра. Після чого місто почали називати Мумбаї.

За порадою сусідки в літаку, взяв в аеропорту «Prepaid Taxi». Розраховуєшся на місці, а таксисту вже не платиш. Інакше вас будуть півдня безцільно возити по Бомбею і здеруть купу грошей. На чесність тут не розраховуйте, ошукати іноземця  – це святе…

Мої перші враження назавжди викарбувались у пам’яті. Спека, бруд, духота, сморід, хаос, все сигналить, пищить і бубнить. Вздовж дороги кілометри нагромаджень зі сміття, картону та церати, в яких живуть люди. Багато людей сплять  просто на вулиці. Люди живуть за межею бідності, ніби потрапив у нереальний світ. Не віриться, що так можна жити. Важко описати мій тодішній стан - це відчуття огиди, жалю, подиву, страху, вини, сорому, безвиході…  Навколо страшний бруд та сморід. Таке враження, що постійно знаходишся серед смітників.  А на фоні цього бедламу, немов чужорідні тіла, 5-зіркові готелі, магазини світових брендів, фешенебельні будинки.

Вразила мама з дитинчатами, що сиділа на тротуарі. Збоку на складках її спідниці солодко спало немовля. А в її очах ні краплі страждань. Дав милостиню якійсь бабусі, її очі світилися до мене з надзвичайною радістю і вдячністю. Тільки індуси вміють так розмовляти очима.

Всюди «шастають» кумедні таксі, як радянські маленькі москвичі, це індійська модель Fiat 1959 року, снують туди-сюди авторікші, кеби, мотоцикли, велосипеди, автобуси з відкритими дверима. Індуси, європейці, вуличні торговці, корови, пси, гамір, сигнали авто, крики...

А мумбайці, як і індуси виявились людьми, привітними та допитливими, завжди готові допомогти, але як правило ця допомога безтолкова. Коли спитати дорогу, всі щиро вказують різні напрямки чи кумедно, посміюючись хитають головою, як болванчики. Всі намагаються допомогти, не зважаючи на те, знають дорогу чи ні. Відкриваєш на вулиці нетбук, щось подивитись, як відразу тебе оточує юрба зацікавлених і вони не тільки дивляться, а тицяють пальцем, щось коментують та радять.

«Еверест»

12108-12107_exterior-view Я вирішив поселитись в районі Колаба. Це найбільш цікавий район міста.  Зранку годину з таксистом шукали попередньо зарезервований готель з гучною назвою «Еверест». Знову легкий шок. Щурі, бруд, все допотопне, як після  війни. Ніби живеш у фільмі 40-х років…Кондиціонер в номері, радянського зразка тарахкотить на весь готель. В телевізорі  динаміки пробиті, серед тріскотні вгадується звук, світло як в карцері – тьмяна жовта лампочка на стелі. Вікно виходить на балкон, який закритий тентом і завалений всіляким хламом. Світло звідти не поступає. Меблі (якщо це так можна назвати) всі в пилюці. Вода тече тоненькою цівочкою. В дзеркалі ледве видно лице. Постіль запрана до жовтого кольору, або ж брудна - розгадати неможливо. Зате біля ліжка панель з великими тумблерами, якими можна керувати всіма електроприладами та світлами номеру. Але найбільше мене розсмішила паперова стрічка на покришці  туалету, з яскравим надписом «DESINFECTED». А цю кришку напевно не мили років з 10 J Незважаючи на ці жахливі умови, якби мені запропонували щось змінити, я б все одно вибрав саме такий готель. Лише так можна відчути справжню Індію.

Мусони
Я приїхав у період мусонів, який триває з початку липня до кінця вересня на більшості території Індії. Це дощі, які можуть падати тижнями без перерви суцільною завісою.  Вологість 100 відсотків, температура 35 градусів, всюди ріки каламутної води.  Спочатку після дощу ніби свіжіє, але дуже швидко знову починається нестерпна  духота, невідомо де шукати рятунку. Це пригнічує. А на додаток хаос, бруд, сморід, постійні сигнали автомобілів вводять тебе у стан постійного стресу. Почуваєш себе незахищеним та одиноким. Проте я хотів потрапити в Бомбеї саме в час мусонів, відчути їх власною шкірою. Я читав про них ще у дитинстві у книзі Шклярського «Пригоди Томека». А згодом і в «Шантарам» Грегорі Девіда Робертса. До речі, саме ця книга спонукала мене почати подорож в Індію з Мумбаї і саме в ній найповніше та найправдоподібніше описано це дивне місто.

«Леопольд»
leopold-cafe-mumbaiНе терпілось сходити в легендарне кафе «Леопольд», що розміщене в центрі району Колаба. Головний герой, він же автор роману «Шантарам» проводив тут багато свого часу. В куті є столик, за яким сидів Грегорі Девід. Після виходу роману у світ, сюди ринули туристи. А потім там стався жахливий теракт і тепер на входах завжди поліціанти, які обшукують всіх відвідувачів. Кафе гудить як вулик. Офіціанти кричать щось по кілька разів, бігають як підстрелені. Замовте ананасовий сік та щось із м’ясної кухні. Смачно неймовірно.

Для порівняння сходив в інше кафе, «Лаксмі», поряд з Леопольдом. Ціни в кілька разів нижчі, справжня індійська кухня, вперше спробував індійський чай масала. Вони його подають з молоком, цукром та спеціями,  в маленьких шкляних гранчаках. Тут смачна кухня, проте, як і всюди в Індії, страшенно гостра, в їжі багато спецій, в основному це чілі та карі. Я ще не доторкнувся до їжі, як з мене почали литись сльози лише від її присутності на столі. Кафе типове індійське, атмосфера як у радянській забігайлівці.

«Боллівуд»
3331bollywood_signСходив у кіно. Залишилась деяка ностальгія з радянських часів J Саме Бомбей є центром індійської кіноіндустрії, тут є свій Голлівуд, тільки звати його Боллівуд. Кіно було в кращих індійських традиціях, добре, дитяче та наївне. Любов, танці, бійки. Люди в кінотеатрі дуже відкриті, щиро сміються, співпереживають, щось коментують, спілкуються з акторами на екрані. Фільм тривав 4-ри години, з перервою, як в театрі. Глядачі повиходили з залу, спілкувались. Що мене вразило, перед фільмом грав гімн Індії і всі до одного встали та співали. Їх ніхто не контролював, це було дуже щиро.

Вулична їжа
Один день присвятив вуличній їжі. Поволі почав звикати до бруду, вже не так чую запахи. Одна дівчина дуже влучно охарактеризувала Індію на своєму блозі http://tomoyemore.livejournal.com/15682.html : «Країна, в якій дуже швидко звикаєш до тарганів і брудної білизни в готельних номерах, мух на їжі, брудних рук і харчових отруєнь, а в якийсь момент чітко усвідомлюєш, що гігієна чи санітарія - цілком відносні поняття». Отже я плюнув на них та перепробував на вулиці все що міг - ризикований хід, не намагайтесь повторити J
Спробував кукурудзу, її печуть на вуглях при тобі, натирають лаймом та сіллю. Маленькі бананчики та манго – найсмачніші, які коли небудь пробував.

Спробував Pani Puri, («пані» — вода, хінді), це хрусткі пустотілі кульки з тіста, розміром з маленький тенісний м’ячик. Продавець спершу пробив його великим брудним пальцем зверху, поклав туди трохи картопельки з цибулькою, потім просто рукою зачерпнув якусь мутну водичку з каструлі, добавив червоний соус (думаю чілі), посипав якимись жовтими хробачками (неживими) і поклав мені в мисочку. Поки випиваєш та з’їдаєш  одну, він готує для тебе іншу. І так поки ти його не зупиниш. Ці м’ячики дуже гострі, але доволі смачні. Повсюди також торгують рисовими пластівцями, які вони змішують з цибулею, різними спеціями, роблять кульочок з гезети, у якому це все перемішують та подають. Також вперше спробував Lassi – це щось типу солодкого йогурту. Після нього дуже приємне відчуття в шлунку.

Pan
(фото virtualtourist.com)
1402320-Making_Pan_package_MumbaiМайже на кожному кроці, продавці, які сидять схрестивши ноги прямо на столах  щось загортають в зелене листя (як  дізнався потім – листки бетеля). Це пан – щось на кшталт жувального тютюну. В цей листок загортають купу різних трав, кусочків фруктів, мажуть якоюсь білою та коричневою глиною і посипають тютюном. Коли починаєш жувати, виділяється величезна кількість червоної рідини (слини), яку постійно спльовуєш. Жуєш та спльовуєш, жуєш та спльовуєш, в них всі тротуари червоні від пану. Через деякий час відчуваєш збудження, приплив енергії,  крутиться голова. Для багатьох людей це стає звичкою, як куріння. Залежні індуси жують це кожні півгодини, від чого ясна в них страшенно опускаються, а зуби стають яскраво червоного кольору. Також пан є надзвичайно сильним афродизіяком, фактично індуська віа-гра. Це один із секретів камасутри)) Традиція жування пану в Індії є тисячолітньою.

Трущоби
(фото bigpicture.ru)
Mumbai41

Це халупи з картону та фанери, як правило 2х2 метри, часом в два поверхи, накриті кусками  церати та дощок. Без води, каналізації. Не маю уявлення, як той верхній поверх тримається. В кімнатках живуть по 5-10 людей. Багато з них їдять просто з підлоги. Там і сплять. В перемішку з котами, собаками повзають голі діти. Але всі щасливі. Споглядати це сумно і боляче. Мільйони людей в Бомбеї так живуть. Це не може не вплинути і не змінити тебе.

Laundry
Це централізована бомбейська пральня, в яку майже все населення Бомбеї мішками звозить брудну білизну. Тут працює і живе близько 5 тисяч людей. Вся пральня -  це величезна кількість вимурованих ванн(1х2м), в яких все переться вручну. І сохнути одяг вішають на шнурки просто над тими ваннами. Підігрівають воду вугіллям. Я ніби потрапив на кілька століть в минуле.

P1350196

Район «Fort»
Перше, що потрапляє до ока - казковий центральний вокзал Чхатрапаті Шиваджі, збудований в 1888 році. Він знаходиться під опікою ЮНЕСКО. Але коли я зайшов всередину, в мене був черговий шок. Такої кількості людей я ще не бачив. Натовпи людей бігають туди-сюди, сидять на пероні, їдять руками просто з землі. Я пригадав фільм «Мілліонер з трущоб», де багато сцен знято саме на цьому вокзалі. Не віриться, що тут можна когось розшукати, як це зробив головний герой. До речі раджу переглянути це кіно, окрім вдалої сюжетної лінії та гарної акторської гри, воно натуралістично та правдиво змальовує Мумбаї.

Перші відвідини храму теж справили враження, там поклонялись людині з головою мавпи. Тепер я знаю, що це Хануман - легендарний індійський бог, що з’їв сонце і в світі запанувала тьма, а ще він кількома кроками може оббігти всю землю. Індуси його дуже люблять. Служитель храму зав’язав мені на руку червоно-жовту пов’язку, поставив на чолі червону крапку, дав поїсти якихось білих кульок і сказав, що тепер в мене буде сила.

clip_image001

Трафік та пішоходи
На дорогах повний хаос. Ніяких правил. На переході мене ледь не збила машина… В них виявляється, немає поняття пішохідного переходу. Повз мене пронісся автомобіль, зачепивши одяг, все аж похололо всередині. Зебра та світлофор є, але це лише орієнтири, на них ніхто не звертає уваги. Але не зважаючи на загрозу від машин, всі ходять по проїзній частині. На вулиці безпечніше - не вкусять щурі і ні на кого не наступиш J
На третій день перебування у цьому незвичному місті, я був переповнений враженнями і переконаний, що все головне побачив. Але те, що мене чекало далі перевернуло мою уяву про Бомбей… Та це вже у наступній розповіді.

Індія: початок

Нарешті я закінчив впорядковувати свої фотографії із подорожі до Індії. Їх збереглося не мало, не багато - 100 Гб, не зважаючи на те, що я двічі губив фотоапарат. Втрачені фото із Росії, Туреччини (з цих країн я почав подорож) та частини Індії.

За півроку я пересік Індію з півдня на північ та у зворотному напрямку, об'їздивши її значну частину на всіх можливих транспортних засобах (потягах, автомобілях, літаках, автобусах, кораблях, човнах, авторікшах, мотоциклі, велосипеді, слонах, конях, пішки...). Я жив у різноманітних місцях та в різних умовах: від циганського табору в Гімалаях до п'ятизіркового готелю на побережжі океану. Кожного дня я постановив собі пробувати та відкривати щось нове. Це було моїм гаслом, і це мені вдавалось. Я неначе прожив ще одне,   нове життя і тепер народився заново.



Це не стандартна подорож туристичними місцями, а подорож до самого себе.  Як писав у своїй книзі «Homo viator» Габріель Марсель, „людина – це паломник з поглядом, що націлений на неперервно змінні картини свого «я». Перебуваючи в Індії, я немов втратив почуття часу та простору, пливучи по ріці незбагненних подій. Індія поглинає, втягує у себе, перевертає свідомість і безповоротно змінює. Це країна-наркотик, що викликає абсолютно різні емоції та вражає своїми контрастами: з одного боку ми бачимо високий духовний розвиток, самосвідомість, пізнання, а з іншого – жахливий бруд, відсутність каналізації, завали сміття, щурів, жахливу воду, люди живуть в халупах, немов у доісторичний період… як казав один письменник - це страшний сон для епідеміологів і трагедія для європейця.

Спершу
ця тотальна розбіжність духовного з матеріальним шокує, паралізує. Перша думка «Я не проживу тут і тижня», але згодом ти починаєш розуміти, які великі скарби загорнуті у цю жахливу обгортку. І тебе починає наповнювати радість, любов та спокій. Це ще раз доводить, що можна бути щасливим в будь-яких умовах. І це не самообман, а істина. Індія вчить не створювати фантастичні образи, а сприймати реальність такою, як вона є. І через внутрішню глибинну перебудову змінювати самого себе.

Я не змінив свого світогляду, ні. Взагалі раджу туди їхати вже сформованим ментально готовим людям, бо ця країна дуже затягує своїми принадами, спокусами. Але і вчить бути кращим. В Індії зараз населення становить більше ніж 1,2 млрд населення  та щороку зростає на десятки мільйонів. І половина з них є взагалі неписемними. Шалений хаос у всьому, особливо у транспорті – немає елементарного поняття про тротуар чи червоне світло. Влада не контролює більшості процесів у державі,  росте стихійне будівництво «трущоб», де люди живуть в жахливих умовах та у страшній бідності. Але, попри те,  ці люди вміють бути щасливими, не втрачають людяності і радості від життя.  Цього нам ще треба вчитися. В Індії я абсолютно по-іншому почав відноситися до власності і абсолютно спокійно – до її втрат.

Після повернення почав багато читати та відкривати заново цю країну. Я, наприклад, знав, що саме завдяки Індії ми граємо у шахи, медитуємо чи займаємось йогою. Але я не знав, що ми насолоджуємось м'ясом курки, вживаємо десятинну систему обчислення, носимо бавовну теж завдяки Індії. Ця найдревніша світова цивілізація та одночасно одна з наймолодших держав світу ще ховає від нас багато таємниць та загадок.


Кожен опише Індію по-своєму. Багато подорожуючи на мотоциклі, кожні 50 км бачив інакшу країну: з іншими ландшафтами, богами, звичаями та способом життя. Індія надзвичайно множинна та багатогранна, це країна традицій, містики та чудової природи, фестивалів та спецій, перехрестя релігій та культур, це країна, що відкриває нові цінності та очищає. Така вона – МОЯ Індія. Відтепер я частинами викладатиму фото-історії моєї подорожі, розповідатиму про здобутий досвід та враження. Але навіть моя мандрівка – це краплина в морі. Потрібно 10 життів, аби її побачити, і вічність – аби зрозуміти.

P.S. Я надзвичайно вдячний Олесі Яремчук, яка погодилась описувати та впорядковувати ці розповіді.